?

Log in

Інопланетяни часом викрадають корів. Людей інопланетяни також часом викрадають. Тоді викраденому доводиться відповідати на безліч складних запитань. Скільки буде 36 помножити на 38, наприклад. Або в якому році Наполеон переміг Бонапарта. Або хто виграв останній футбольний матч між Україною і Словаччиною. І це ж відповідальність яка! Не зумієш відповісти – усе людство осоромиш! Часом інопланетяни викрадають також єнотів, слонів, жуків-бронзовок та інших істот. І тільки Юрків Тофійчуків інопланетяни не викрадають ніколи.
Юрко Тофійчук знав це напевне. Адже він був один-єдиний такий на цілу планету Земля. У нього росли вуса. І це була катастрофа.
Якби у вас в 12 років росли вуса, ви б теж, напевно, мріяли, щоб вас викрали інопланетяни. Бо яка різниця, коли й у рідному класі на тебе всі зиркають, мов на інопланетянина.
Тато втішав Юрка, мовляв, мине якихось нещасних 5 років, і ті вуса будуть йому окрасою і гордістю. Мама ставилася до проблеми з більшим розумінням і продовжувала перетрушувати Інтернет, шукаючи нових способів позбутися клятих вусів. Але марно. Від кожного засобу вуса назло росли чимраз швидше і чимраз густіші.
В старій школі ще було сяк-так. Там усі звикли. Але перед канікулами батьки переїхали ближче до центру, і Юрко передчував нові проблеми.
І звісно ж. На першій же перерві усі збіглися роздивитися новачка.
- А чого це в тебе вуса? - поцікавилася руда дівчинка.
- Не скажу! - похмуро відповів Юрко.
- Чого-оо? - запищав цілий хор дівчат. А руда додала:
- Це хіба якась таємниця?
- Таємниця! - суворо блиснув очима в її бік Юрко, - ще й яка таємниця. Всякому таке не кажуть, тільки найближчому другові, та й то не відразу.
- Чи й не таємниця! - зареготав стрижений хлопець - це в тебе якась хвороба. Мабуть, ще й заразна...
Дівчата заверещали і кинулися врозтіч.
Юрко зрозумів, що знайти в новому класі друзів буде важче, ніж він сподівався.
До кінця уроків жоден однокласник більше не наважувався до нього підійти. Але після останнього стрижений несподівано догнав його і пішов поряд.
- Мене Сергієм звуть... То що це з тобою, насправді? - спитав він, ніби вони вже давно були ліпшими друзями.
- Розумієш... Торік мене викрали інопланетяни.
- Та ну!
- Я знав, що ніхто не повірить.
- Ну, я й не вірю. Але ти однаково розкажи! Цікаво ж!
І Юрко почав розповідати. Детально оповів, як виглядала ззовні і зсередини "тарілочка" і самі прибульці…
- А потім вони запропонували мені подарунок. Усе, що захочу. І я, на свою голову, попросив їх швидше підрости.
- І вони тобі зробили оці вуса?
- Еге.
- А знаєш, у виставковий центр нову експозицію привезли. Із тваринами всякими чудними. Двоголова ящірка, біла ворона... Там, кажуть, є корова, яку теж викрали інопланетяни!
Юрко подумав, що Сергій запросить його піти туди разом, та раптом Сергій глузливо тоном додав:
- Треба тебе туди здати. Будеш разом із тою коровою експонатом!
Коли регіт позаду стих, Юрко подумав: а чи не піти і справді на ту виставку?
У павільйоні і справді була корова. Корова собі і корова.
- Агов, корово, тебе справді викрадали інопланетяни?
Корова сумно подивилася на нього і відвернулася.
- Не викрадав її ніхто, - почулося з сусіднього вольєру, - це її колишній господар вигадав, та й не прогадав. Наш хазяїн йому за неї таки добряче грошей виклав.
Говорив кіт. Юрко закліпав. Кіт закотив очі і мазнув хвостом по табличці, де так і було написано: "Загадка природи - балакучий кіт"
- А інопланетян не існує, - додав кіт, - та й нащо вони тобі?
- Не знаю, - сказав Юрко, - у мене бач, вуса.
- То й що? У мене теж вуса.
- Тобі не зрозуміти, - зітхнув Юрко.
- Що значить бути не таким, як всі? Та де вже мені, - єхидно сказав кіт.
- Вибач... Це точно, ми з тобою на однім човні. Я вже думаю, може мені до вас попроситися?
- Дурниці. Нічого доброго в тому, щоб на тебе витріщалися, нема. Ти ліпше б випустив нас.
- Але як?
- Дочекайся закриття павільйону. І коли наш господар замикатиме двері, заговори його. І скажи: "Ви ж двері так і не зачинили!" Він у нас такий неуважний, тож напевне знову крутне ключа і знову відкриє їх. Ми й утечемо. Зустрінемося за півгодини по тому за рогом цього будинку.
Юрко сумнівався, а проте все вийшло точнісінько, як сказав кіт. Тепер на задньому дворі виставкового центру стояв увесь натовп дивовижних істот.
- Але куди ви тепер? Адже однаково, чи витріщаються на вас у павільйоні, чи просто на вулиці, - зітхнув Юрко, - від себе не втечеш.
Біла ворона каркнула.
- Вона каже, - переклав кіт, - що проблема не в тім, витріщаються на тебе, чи ні. Проблема в тім, що надто вже невесело жити тільки для того, щоб на тебе витріщалися. А в тому закутку і справді не було ніякісінької змоги розвиватися на користь собі й іншим. Ну скажи, хіба не знайдеться мудрішого діла для кота, який розмовляє?
- Звісно, знайдеться, - погодився Юрко, - але з вусів уже точно ніякої користі.
- О, - заперечив кіт, - тобі всякий кіт скаже, які вуса корисні! То ж справдешні антени! Без них жодної миші не спіймаєш!
- Я не хочу ловити мишей!
- То вже як знаєш. Антени є, а застосування їм сам шукай.
Антени... Юрко замислився. А що, як спробувати передати якийсь сигнал, якщо вже то дійсно антени?
Він нашорошив свої вуса і подумав про...
Минула ціла хвилина. І раптом над головами усього товариства з’явилася летюча тарілка. Корова, яка досі мало інтересу проявляла до всього, що відбувалося, пожвавилася і забігала, мукаючи в небо. До них спустився промінь, і Юрко відчув, як піднімається вгору.
П’ючи бузковий космічний чай зі свіжим молоком, Юрко та його нові знайомі слухали розповідь прибульців.
- Колись на кожній планеті у Всесвіті мешкали істоти тільки одного виду. Але коли всі навчилися мандрувати у космосі, між усіма несхожими почалися запеклі сварки та війни. Щоб подолати цю біду, вибрали ми планету Землю і населили її істотами звідусіль, - сказав волохатий зелений прибулець.
- А мандрівки у космос заборонили, сховавши всі запаси міжпланетного палива в хитрому місці, - сказав прибулець, схожий на птеродактиля.
- Щойно на Землі істоти навчаться жити в мирі і шанувати усіх, несхожих на себе, ми відновимо космічні мандри, - сказав прозорий прибулець із крильцями, як у бабки.
- Але судячи з вашого сигналу, експеримент знову потерпів поразку, - зітхнув прибулець, достоту схожий на балакучого кота, - і ми, звісно, доправимо усіх вас на рідні планети, якщо бажаєте.
Зчинився радісний галас.
Ось попрощалася з усіма двоголова ящірка. Ось корова, приязно махнувши хвостом, рушила в кабінку, яка мала доправити її до планети корів. Ось і біла ворона зникла.
- Невже існує планета вусатих хлопчиків? - запитав Юрко.
- Так, звісно! - підтвердив інопланетянин, схожий на птеродактиля, - зараз ми тебе туди доправимо.
- Заждіть... То значить, динозаври і птеродактилі також не вимерли?
- Ні. Їх ми вже давно повернули додому. Потім мамонтів і багатьох інших. Скоро вочевидь доведеться повернути ще декілька видів тварин, надто вже їм тяжко у вас ведеться. А люди? Я давно кажу, що твою однокласницю час повернути на планету рудих дівчаток, її ж постійно дражнять! Схоже, експеримент із планетою Земля приречений на поразку. Ну та що вже говорити, ходи в кабіну.
- Ні, - раптом сказав Юрко, - я лишуся.
- Певен? - перепитав птеродактиль.
- Певен! - сказав Юрко. - Комусь, зрештою, треба про долю Всесвіту подбати.
Олька пройшлася щіткою по яскраво-синьому волоссю. Останній штрих ― намалювати на нижній губі знак скірі. Все.
― Ма, я на патрулювання!
Мама з’явилася у дверях:
― А чому сьогодні так пізно? Гаразд іще вдень...
― Ну ма...
― Чи у вас хлопців на таке не вистачає?
― Ну ма... ну що таке зможе хлопець, чого я не зможу? Мені ж там не навкулачки битися. Олька відчула роздратування: спізнюватися не хотілося. Але принцип скірі ― «Сила і відповідальність» вимагав потурбуватися про слабшого. Тому вона змусила себе сісти.
― Ма, пам’ятаєш себе в такому віці? У вас теж було всяке таке, субкультури, те-се?
Мати зітхнула.
― Олюнь, у нас все інакше було. Ми вдягалися цікаво, слухали музику... просто хотіли трохи свободи.
― Ну і ми ж такі! ― квапливо вставила Олька, ― вдягаємося, музику... слухаємо.
Музика. Вони обидві добре розуміли, що йшлося про різні речі.
Саме Музика змінила світ. Музика канадського гурту з дивною назвою «Скірі». Дала підліткам силу і владу над дорослими, а відповідальність вони взяли самі. Мало хто вірив, що вони, зелені та недосвідчені, впораються. А вони змогли. Виявилися чистішими, справедливішими, мудрішими.
Музика стала їхньою зброєю. Її ритм, здавалося, міняв ритм серця. А може й не здавалося, може й справді міняв, бо як інакше пояснити, чому підлітки, чуючи її, забували страх, а дорослі тікали, затуляли вуха, страждаючи від болю.
Перші почали вони, дорослі.
У невеликій азійській країні тривала війна, і проти літаків виставили дітей із плеєрами. Діти перемогли. Та здобувши перемогу, вони розвернулися і пішли на воєначальників.
Це був тільки початок. Скірі позбавили диктаторів 13 країн. Не вміючи відрізнити можливе від неможливого, робили неможливе. І, що найдивніше, витримали з честю випробування вседозволеністю. Їхній лідер, вокаліст Звір, співав: тільки слабкий може собі дозволити чинити, що завгодно. Слабкі не контролюють ані довколишній світ, ані себе самих. Сила є відповідальність.
Зараз Олька, як і її ровесники, із подивом відзначала, що батьки завжди були слабшими, ніж здавалися. Частіше ішли на компроміси. Частіше скорялися суспільній думці. Завжди легше було приховати від них свої проблеми, аніж потім заспокоювати.
Олька згаяла добряче часу і тепер кресала іскри з роликів.
На майдані Коперніка Єнота, її напарника, вже не було. Нічого, знайдуться. Олька окинула поглядом вулицю. Все спокійно. Вона проїхалася далі і побачила гуртик дітей. Ті із захватом розглядали її. Олька мимоволі поправила волосся.
― Не надто пізно гуляєте?
― Я батькам якраз щойно дзвонив! ― із готовністю вигукнув один із хлопчаків, ― там все гаразд.
― Молодчина! ― похвалила Олька.
― Сила і відповідальність! ― гаркнув малий і зашарівся.
― А ти своїх батьків заспокоїв? ― спитала Олька в іншого.
― Ні.
― Не хочеш бути сильним? ― Олька сліпучо всміхнулася. На малюків таке завжди діяло безвідмовно. Ватага засміялася.
― Я хочу бути вільним! ― відрубав хлопчик і зміряв її таким лютим поглядом, що Ольці на мить стало незатишно. Але вона опанувала себе.
― Добре, ― сказала вона, ― назви адресу або телефон, я сама скажу твоїм батькам, що з тобою все гаразд.
Хлопчик незворушно продиктував адресу, і Олька рушила туди.
У дверях стояв високий чолов’яга з таким же впертим поглядом, як і в малого. З-за його плеча визирала худорлява жінка.
― Ваш син просив переказати, що з ним усе гаразд.
― Так уже й просив? ― перепитав чоловік. ― Повернеться він, дістане у мене... А ти йди, не потрібна нам ваша турбота.
― Дістане? Це фізична погроза? Пані, відійдіть в дальшу кімнату і причиніть двері, ― наказала Олька, але жінка не послухалася.
Олька висмикнула дріт з плеєра.
Дорослі застогнали, зіщулилися. Олька тримала плеєр. Її серце стугоніло від жалю, але й від щастя. Їй ніколи не подобалося завдавати болю, але вона не могла не радіти рідкісній можливості випустити Музику на волю, не замикати її в маленькому динаміку, чути, як вона вільно шириться і множиться, відбиваючись від усіх поверхонь. Відрахувавши належні секунди, вона знову спрямувала звук у навушники. Чоловік не дивився на неї, з носа йому стікала краплина крові. Жінка ховала обличчя.
― Вибачте, пані. Ваш чоловік виказав агресивні наміри щодо до слабшого. Вашу квартиру контролюватимуть. До побачення.
Олька проїхала вулицю до кінця і вирішила повернутися до кафе. Єнот, мабуть, там.
Так і було. Олька замовила кави і підсіла до хлопця.
― Чого спізнилася, Оль?
― Мати розпанікувалася.
― У-ууу...
― Уяви, зараз малюка одного бачила... сказав, що не хоче бути сильним, а тільки вільним.
― Ого, як! ― заіржав Єнот.
― Знаєш, що смішніше? Мати каже, що в моєму віці того ж хотіла.
― Серйозно?
― Мабуть, є щось у цьому ― бути вільними.
― А ми не вільні, Оль? Мати хотіла свободи ― вона її мала?
― Навряд. Контроль, вдома бути до полуночі, і ніяких хлопців.
― Ну! А ми тут, вдвох. І зараз глупа ніч. Вони хотіли, а ми справді вільні! ― Єнот узяв її пасмо синього волосся і почав накручувати собі на палець.
Олька похитала головою.
― А що воно буде, коли нам стукне тридцять?
― Тю, це коли ще буде! ― заіржав Єнот. ― Хоча… Хотів би я побачити обличчя Звіра, коли той не зможе витримувати власного співу! Ха-ха-ха…
Олька спохмурніла, і Єнот припинив сміятися.
― І не факт, що буде. Теперішні тридцятирічні ніколи й не були сильними. Тому вони й не витримують Музики. А ми треновані. Чого нам ставати слабкими?
― Олька похитала головою.
― Слухай, кінчай із цим, бо вже голова болить!
Олька хотіла огризнутися. Але зиркнувши на Єнота, узяла паперову серветку і ледь торкнулася його верхньої губи. Потім мовчки поклала серветку на стіл.
На серветці червоніла плямка крові.
Єнотові очі тільки на мить потемніли.
― Гадство, ― вилаявся він, ― я реально забагато кави випив. Треба відвикати.
― Так, ― сказала Олька, і натисла кнопку «стоп» на його плеєрі. ― Від кави таке буває. Не пий більше сьогодні.
Того вимагав принцип відповідальності.
Минув місяць. Гіршого в її житті не було. Єнот і далі ходив із нею на патрулювання, і їй не стало рішучості сказати йому: ти більше не скірі, лишайся вдома. Та він сам усе розумів. Став дратівливий, злий. Усе частіше Олька помічала на його обличчі вираз отого чоловіка, якого вона карала в той день.
Останньою краплею стала сутичка з групою агресивних дорослих. Олька опинилася проти них сама, та найгірше, Єнот і не думав відійти і дати їй можливість застосувати зброю. Він поліз у бійку ― кричуще порушення! Потім вона таки ввімкнула Музику.
― Ти мене зрадила! Ти зробила це на очах у них! ― кричав він потім, зриваючись на фальцет.
― Вибач, але міг би сам відійти!
― Я би впорався, якби ти не лізла! Не потрібна мені твоя турбота! Ну, піди, донеси на мене, на!
Він рвучко витер знак скірі з губи, сплюнув і пішов.
Олька не стала його наздоганяти. Попри правила.
Вдома вона набрала номер. Номер заборонений, але відомий кожному підлітку. Номер Звіра.
― Це Олька… у мене… спеціальна ситуація… ― Олька нервово підбирала англійські слова. ― Людина рано стала не скірі. П’ятнадцять років. Що робити?
У слухавці помовчали. А потім її серце розітнув голос:
― Ти про себе?
― Ні. Друг.
― Олька, робити слід те, що робили всі покоління до нас. Не бути лише скірі. Бути кимось іще. Всередині, Олька, розумієш? Музика зовні, справедливість всередині. Синє волосся зовні, відповідальність всередині. Гадаєш, я все ще слухаю її? Олька, знаєш, скільки мені років?
Олька поклала слухавку.
Відповідь була надто проста, щоб нею можна було скористатися.

Ґокібурі

Мабуть ніхто в світі на жодну війну не йшов озброєний настільки, як Сашко і Мишко, коли вони удвох крокували до школи в день першого квітня. Дух їхній був войовничий, очі нипали довкола в пошуках жертв, а рюкзаки були напхом напхані всякою всячиною. Мильною крейдою, носовичками із сажею, ручками, які, варто натиснути кнопку, виливають усе чорнило, саморобними пищиками, які можна приклеювати дівчатам до взуття, поки всі у спортзалі, покупними жуйками,- і дешевими, перченими, і дорогими, із павучими лапами в пачці. І це ми ще не порахували ідеї, мільйон ідей, які роїлися в голові у Сашка і другий мільйон ідей, які роїлися в голові у Мишка.
- Оксано, круто тобі із новою зачіскою! – гукнув Мишко в бік однокласниць, що саме обганяли їх.
- Дякую, - заусміхалася здивована Оксана.
- З першим квітня! Га-га-га – заволав у відповідь Мишко.
- Дитсадок на виїзді! – буркнула Оксанчина подруга Юля, і дівчата прискорили ходу.
- Значить так, біологічці підсунемо таргана. – планував Мишко.
- Біологічці? – скривився Сашко. Саме він купив пластмасового таргана у ятці жартів, і сподівався, що цяцька послужить йому бодай кілька разів. – та вона з переляку викине його в мийку, - і прощавай, тарганчику. Давай, може, комусь, у кого бодай мийки в класі нема?
- Зате смішно! Біологічка, а тарганів боїться. Ну а кому? Фізику? Чхати він хотів на тих тарганів. Чи може фізкультурнику? О, точно, давай йому в кросівок запхаємо!
- Та ну, не знаю, - зітхнув Сашко, міркуючи, що після півметрової лапеги фізкультурника від тарганчика точно мокре місце лишиться.
Треба було вирішувати хутчіш, адже вони вже підходили до школи. Біля дверей самотньо стовбичив незнайомий хлопець, цибатий, худенький китаєць. Хлопці лиш ковзнули поглядом, але китаєць поспішив їм назустріч, усміхаючись якоюсь лунатичною посмішкою.
- Привіт! Мені треба знайти тут сьомий клас. Ви з якого класу? З сьомого чи з шостого? Чи з п’ятого?
Мишко зміряв очима довгоногого незнайомця. Досі він думав, що китайці всі дрібнеькі, але цей щось вимахав і надто пишається.
- Із десятого, - буркнув він.
- Із сьомого, - практично водночас відповів Сашко.
- Круто, мені теж треба в сьомий. Проведеш? А ти? Справді з десятого? Ти виглядаєш дуже юним.
Мишко зціпив зуби, але потім зробив пальцями козу:
- Першого квітня – всі дурні помітні! Я теж із сьомого, а ти купився, ге?
Хлопчик покірно засміявся, хоча й не ясно було, чи зрозумів він жарт, чи просто намагається справити приємне враження. Через те Сашко засумнівався:
- Ти, може, не чіпай його? Може, вони там, в Китаї, про перше квітня не знають?
- Чому? Знають. Я дуже люблю жарти на Перше квітня. І, до речі, я японець.
- А хто ти будеш, що тобі в сьомий? Новачок, чи що?
- Так, я новачок. Акіра Хімаварі, - так мене звуть.
Хлопці теж відрекомендувалися. І повернулися до попередньої розмови, трохи стишивши голоси.
- Англійка лишається. Перший урок!
- Та ну її… Знаєш, що вона скаже, коли побачить таргана?
- Ой! Мама!!! – манірно запищав Мишко, - Чи як там «мама» по-їхньому?
- Вона скаже: «Ану, чілдрени, як буде по-англійському тарган?» - і вліпить одиниці всім, хто не знає.
- Ги-ги, так це ж ідея, а як він буде по-англійському?
- Звідки я знаю? Я, до речі, здається, словник удома забув.
- Агов, Акіро! А ти непогано українською говориш.
- Дякую, я здібний до мов.
- І англійську добре знаєш?
- Ну, так. Непогано.
- Тоді скажи, як буде по-ненашому «тарган».
- По не-вашому «тарган»? Ґокібурі.
- Гокібурі, чув? Всі засиплються, а ми - в курсі! – зрадів Мишко.
Сашкові здалося, що вони щось випускають з уваги, але урок мав от-от початися, соромно ветеранам першого квітня цілий урок промарнувати. Тож він хутенько запхав таргана у класний журнал.
Почався урок. До класу зайшла Ольга Дмитрівна, вона ж Міс Ковальчук вона ж Літл Оля, вона ж Енгрі Бьорд. Зросту Літл Оля була невеличкого. Характер мала залізний, хоча викладала у них перший рік і серед інших учителів була на побігеньках, постійно заміняючи то географа, що проходив якісь курси, то математичку, яка часто хворіла. Власне, на уроках англійської вона називалася міс Ковальчук, на замінах – Ольгою Дмитрівною, Літл Олею називалася позаочі, коли була в доброму гуморі, ну, а в поганому - відповідно...
Вчителька писала собі на дошці нові слова, які слід було вивчити, але до журналу не підходила. Аж наприкінці уроку Мишко підняв руку і покликав її.
- Міс Ковальчук…
- Слухаю тебе, Мишку, - лагідно, як залізо по шклі, вимовила англійка, - Мене, певно, просив зайти директор?
Клас засміявся.
- Ні, я тільки хотів спитати… У нас же новачок – а Ви його навіть у журнал не вписали.
- Ваш класний керівник запише, це його робота - незворушно відказала Енгрі Бьорд.
- А ще у нас Ткаченко і Крига відсутні, тож у журналі…
- А чому тебе так тягне до того журналу? – поцікавилася Енгрі Бьорд, - гадаю, я не помилюся, якщо припущу, що там на мене чекає який-небудь першоквітневий сюрприз?
Мишко вкляк, а решта класу збуджено заворушилися.
- Ну ж-бо, відкрий, подивимося, що там.
Мишко підійшов до столу і розгорнув журнал. Всі посхоплювалися з місць і повитягали шиї, щоб роздивитися таргана.
- Ну і як буде тарган англійською?
- Го-ку… - Мишко затнувся.
- Гокібурі – крикнув з місця Сашко.
- Ґокібурі – це тарган японською. А англійською – кокроуч. А ми, здається, вирахували жартуна номер два, так, Сашку?

- У-уу, паскуда, що йому зробити? Це він навмисно. Стопудів навмисно. І про таргана він Енгрі Бьорд накапав! – лютував Мишко.
- Може, у них так заведено? Ті японці - хто їх зна…
- І про гокібурі дурити заведено?! – лютував Мишко.
- Я пожартував, - пояснив Акіра, - Ти пожартував, і я пожартував. Я люблю Перше квітня. Як ти казав: перше квітня – всі дурні помітні?
Мишко засопів, але не мав, що сказати. Все було чесно. Все, крім…
- Акіро, одне запитання. Ти сказав Енгрі Бьорд про таргана?
- Так, я сказав.
- Зараза! Я так і знав! Але чому? Ти що, на боці вчителів? Ти з ким тут взагалі?
- Ну, в даному випадку, мабуть так, на боці вчителів,- кивнув японець. – Розумієш, такі справи… Оля – моя наречена. І як я мав вчинити?
- Оля… хто? – ковтнув повітря Сашко.
- Наречена. А я – ваш новий класний керівник. Відзавтра викладатиму математику, - Акіра Хімаварі вдоволено зітхнув і широко-широко посміхнувся, - правда, вдале вийшло Перше квітня?

Телефон

Сашко займався наймаруднішою у світі справою: хворів. Застуда не минала вже понад тиждень. Лікар запідозрив якусь вреднючу-липучу інфекцію і наполіг, щоб Сашка забрали до лікарні. Не подобався Сашкові той лікар. Може тим, що анітрохи не нагадував знайомий з усіх книжок та фільмів образ? Ані тобі гострої сивої борідки, ані окулярів. Та й загалом, несерйозний він мав вигляд. Довго ж Сашко в нього одужуватиме...
Лікар вкотре оглянув Сашкове горло і незадоволено чмихнув. Медсестра співчутливо промовила:
― Такі часи, в дітей зараз імунітет взагалі нікудишній.
І, звертаючись до Сашка, спробувала пояснити:
― Імунітет ― це здатність твого організму боротися із хворобою…
― Знаю, ― буркнув Сашко, ― рекламу по телевізору дивимося. Вітаміни, йогурти...
― І настрій, неодмінно настрій! Пацієнт повинен сам захотіти одужати! ― додав несерйозний лікар. І широко усміхнувся, ― Оксано, треба підбадьорити нашого пацієнта. Принесіть-но... Ви знаєте.
Сашко спохмурнів. Йому і так прописали купу препаскудних уколів. Куди вже бадьоріше...
Однак медсестра повернулася без ампул, проте з іграшковим телефоном бузкового кольору. Вона радісно простягла його Сашкові. Певно, чекала, що він потягнеться обома руками і скаже: «Цяця дай»?! Сашко тільки зміряв її поглядом. Його що тут, за немовля мають?
Медсестра трохи почекала, тоді поклала телефон біля ліжка і пішла.
Уже вечоріло, коли телефон раптом заграв якусь бадьору музику. Сашко схопив його і спробував нашукати, якою кнопкою це нещастя вимикається. Кнопок було небагато - одна. Сашко натиснув її, і музика стихла. Хлопець кинув телефон назад на тумбочку і навіть не почув тихенького порипування, яке лунало з іграшки ще деякий час.
Наступного разу телефон завів свою пісню, коли за вікном було вже добряче темно, і Сашко дрімав. Нічого не тямлячи спросонку, він схопив телефон, натиснув кнопку і буркнув:
― Алло?
― Чого слухавку кидаєш? ― почувся раптом з телефону хрипкий докірливий голос, ― не так легко мені номер набирати.
― Копитом? ― спробував пожартувати Сашко.
― Яким копитом? ― не зрозумів голос, ― не копитом, просто лапи закоцюбли, холодрига. Не лютий надворі, а просто якийсь «скажений».
«Одноліток мій», ― подумав Сашко. В його класі саме цієї зими стало модно казати на руки «лапи». Але на однокласника не схоже. Ніхто зі Сашкових однокласників не має такого хрипкого голосу. Хоча... якщо подумати... Голос самого Сашка має звучати зараз десь так само.
― Ти що, теж захворів? ― спитав Сашко. Його вже якось і не дивував той факт, що говорить він по іграшковому телефону. Подумаєш! Мабуть, лікарня небагата, тому й телефон замовили один на всіх ― і для зовсім малих, і для старших. Тому він і нагадує цяцьковий.
― Я? Та поки що ні. А ти хіба хворієш?
― Угу, ― поскаржився Сашко, ― лежу в лікарні, навіть телевізора в палаті нема. Одне вікно, а видно з нього тільки сіре небо і шматок ворони. О, вже без ворони. І поговорити нема з ким.
― А ти зі мною говори, ― щиро запропонував голос, ― як засумуєш, так і говори.
― А тебе як звуть? Я ― Сашко.
― А я ― Джек.
― Ти африканець? ― поцікавився Сашко. В його уяві постав закоцюблий чорношкірий хлопчик у барвистій плетеній шапці.
― Чому африканець? ― здивувався Джек, ― я еспаньйоль ― іспанець. Тільки наполовину.
― Просто ім’я в тебе таке незвичне, я так і подумав, що закордонне.
― Найзвичайнісіньке, ― хрипко засміявся Джек, ― це тебе якось чудно назвали. Ти цей... видужуй скоріше. Вдвох погуляємо!

Наступного дня, ледве з лікувальними процедурами було по всьому, Сашко схопив телефон.
― Привіт! ― відразу озвався Джек, ― я чекав на тебе. Ти ще не одужав?
― Та ніби трошки краще, а ніби й ні, ― зізнався Сашко. ― Кашляю. Ніс і досі мокрий.
― Ніс мокрий ― це добре! ― повеселішав Джек, ― значить, скоро будеш здоровий!
― Думаєш? ― засумнівався Сашко.
― Зуб дам! ― запевнив Джек.

Мав рацію новий Сашків друг чи помилявся, але Сашко і справді почав потроху одужувати. Кашель уже не допікав так, дихати ставало легше. А лікарняний телефончик поселився під Сашковою подушкою.
― Що робиш, Джеку? ― питав він
― Дратуюся і злюся.
― Через що?
― Через Маруську. Сидить на балконі і дражниться. Хвостом своїм рудим туди-сюди, туди-сюди. І дивиться. Знає, що на балконі я її не дістану, кицька миршава.
― А ти не звертай уваги, ― порадив Сашко.
― Так вона дражниться!
― Бо бачить, що це тебе зачіпає. А ти не звертай уваги. Думаю, вона тебе дражнить, бо ти їй подобаєшся.
― Жартуєш?! Я ― їй?!
― Зуб дам! ― запевнив Сашко, ― Мене теж одна така приставучка дражнила. Я їй сказав, що вона, мабуть закохалася, ― миттю відчепилася!
― А вона теж хвостом туди-сюди?
― Атож. Тільки в неї два хвостики.
― Два? Ого... Я й не знав, що таке буває.

А лікар тим часом знову був стурбований Сашковим станом. Спочатку Сашко начебто став одужувати швидше, але потім чомусь цей процес знову сповільнився ― ні туди й ні сюди. Чи не тому, що Сашко добре розумів: щойно його випишуть з лікарні, з телефоном доведеться попрощатися? І його новий, такий цікавий і веселий, друг загубиться. Де його потім шукати? Сашко все хотів спитати, але за веселими розмовами про це щоразу забувалося. І потім Сашко гарячково думав: тільки не сьогодні. Аби не сьогодні. І гучно кашляв, аж поки не починало саднити в горлі.
Та якось Джек відповів Сашкові незвично кволим голосом.
― Ти що, теж захворів? ― стурбувався Сашко.
― Здається. Бо ніс сухісінький.
― Значить, не захворів, ― повеселішав Сашко.
― Де там, не захворів. Два дні поспіль бігав під крижаним дощем, а тепер так кепсько мені.
― Два дні? І тобі мама дозволила?
― Мама? Хе, я маму востаннє бачив, коли ще був малим щеням.
― Ой, вибач. А скільки років тобі було?
― Де там, років. Три місяці. Тоді мене забрали до якихось людей. Вони мене любили, годували найсмачнішими шматочками, водили гуляти. Усім про мене розповідали з такою гордістю! Аж поки я не підріс, і не з’ясувалося, що я не чистокровний спанієль, а тільки наполовину. Ну, я тобі казав про це. То відтоді я сам собі гуляю. А я й не журюся! Бігаєш собі… а-а-а-пчхи!
― Ой.
Сашко спантеличено дивився на бузковий телефон, який продовжував гомоніти. То значить… виходить, Джек – зовсім не хлопчик?
― Агов! Сашку? Куди ти зник?
― Нічого, я тут. Кажи якнайточніше, де тебе шукати?

За хвилину Сашко, гублячи капці, біг лікарняним коридором.
― Стій, стій! Ти куди зібрався?
― Я до лікаря. Мені треба вже додому. Я здоровий, точно, можете перевірити!
Медсестра Оксана мовчки кивнула і повела його за собою.

Забираючи телефон, лікар тихенько спитав:
― Ти ж розумієш, що вже не зможеш із ним розмовляти людською мовою? Бач, цей прилад експериментальний. Можливо, колись їх буде багато, і тоді кожен зможе поговорити зі своїм кошеням чи собакою. А поки що вони дуже потрібні для пет-терапії. Тобто, лікування за допомогою спілкування з тваринами. Мені шкода.
― Ми порозуміємося, ― запевнив Сашко, ― тільки... геть забув. Подзвоніть йому, будь-ласка, і скажіть, що я хлопчик, а не пес. Бо він там чекає.

Закулісні пригоди

До екскурсії в театр ставлення було неоднозначне.
- З одного боку, - пояснювала Лєрка своєму котові Каштану, - театр - це не урок літератури. Це театр. А з іншого боку урок літератури сорок п'ять хвилин, а театр - дві години.
- Але це все не так важливо, - додала вона, подумавши, - якщо нам вдасться вибратися за куліси.
О, закулісся! Місце, де кояться дива, де ходять актори (і кіноактори трапляються!), де блукають режисери, які кожної миті можуть сказати: "Який жах, наша головна актриса, у якої майже нема тексту, захворіла, хто ж її замінить?" Та мало ще що!
Такі думки роїлися в голові... насправді аж ніяк не Лєрки. Ну, звісно, трошки й у Лєрки, але лише після того, як із нею поділилася Катька, її найкраща подруга.
Катька - авантюристка. А от Лєрка... Лєрка, якщо чесно, не дуже. Тільки Катьці про це знати не обов'язково.
І от - театр. «Лісова пісня». Ніна Павлівна намагається усім довести, що це дуже цікаво саме для тринадцятирічних хлопців і дівчат, а Лєрка і Катька чекають слушного моменту.
- Зараз останній дзвінок дадуть... Сядемо скраю - і відразу вийдемо. Наче в туалет, розумієш? - шепоче Катька.
В залі, поки всі розсідалися, Катька шарпнула Лєрку, і дівчатка рвонули до виходу.
- Куди? - грізно спитала вчителька.
- Ми цей... нам треба! - правдоподібно кліпнула Катька.
Вчителька роздратовано махнула рукою і дівчата тільки й майнули.
Швидкий погляд вперед, назад, двері з написом "Службовий вхід" прочинилися і авантюристи опинилися в коридорі. Тепер тільки не попастися! Ліворуч? Праворуч? Праворуч!
Двері прочинилися і зачинилися. Щось перекинувши, Катька увімкнула світло.
- Ого!
В кімнаті було порожньо в розумінні людей, але зовсім не порожньо в розумінні речей. Лєрка зацікавилася іграшковим яблуком, а Катька із захватом оглядала гарну зелену сукню, що лежала на кріслі. Не встигла Лєрка заперечити, як Катька почала швидко перевдягатися, а джинси і светр запхала у портфель.
- Ти що робиш? А якщо це сукня Мавки?
- Сподіваюся!
- Ой, ти що, виступати будеш?
- А що, думаєш, не зможу?
- Зможеш, та тільки... Ой, попаде ж...
- Боїшся? Якщо боїшся, іди в зал, тільки знай!..
Лєрка знала. Тому вона зітхнула і нікуди не пішла. Катька театрально змахнула рукою і проспівала:
- Хто ти? Я? Мавпа лісова!
Лєрка не втрималася й зареготала.
- Цить! - обірвала її Катька, - Нам ще до сцени дістатися треба. Не-по-мі-че-ни-ми!
Катька накинула на Мавчину сукню свій плащ-дощовик і обережно визирнула в коридор.
- Ти хоч текст знаєш?
- Я... цей... імпровізуватиму.
Лєрка затихла. Імпровізувати! Вона б так ніколи не змогла.
Вони скрадалися коридором.
- Сюди! - смикнула Катька подругу.
Ой, не сюди...
Ой, не сюди було...
Дівчата вскочили просто в обійми високій і огрядній жінці з пишним бантом на шиї, такій високій і огрядній, що ні втекти, ні прошмигнути.
- Ви тут звідки? - сердито поцікавилася жінка.
- Ми... ой, пробачте, ми Мавку шукали. - тонко й жалібно сказала Катька. І наступила на ногу Лєрці.
Лєрка добре знала, що це означає. Це означає: мовчи. Ніби вона годна зараз хоч щось сказати!
- Мавку? Дівчата, тут вам не парк розваг, ви хіба не бачили напису "Службовий вхід"?
- Нам Мавка потрібна, ми її сестри! - збрехала Катька. - У нас проблема!!!
Жінка стурбовано оглянула дівчат, шукаючи проблему.
- Наталя зайнята, зараз вистава почнеться. А що сталося? Щось серйозне? Спішне?
- Ви нас вибачте, але ми тільки Наталці можемо сказати! - Катька щільніше загорнулася в дощовик, радіючи, що тітка не здогадалася спитати, як Мавку звуть по-справжньому. Лєрка тільки кліпала тривожно. Дивлячись на неї, хто завгодно повірив би, що у дівчат проблема. Та Лєрка й сама так думала.
- Добре, дівчатка, якщо у вас щось серйозне, почекайте у моїй кімнаті. Не треба тут бігати.
Жінка завела дівчат до малесенької кімнати зі столом і старим диванчиком і зникла. Клацнув ключ.
Лєрка з Катькою перезирнулися. Потім мовчки сіли. Диванчик рипнув.
- Катько... Чуєш? А що з виставою буде? Мавка без сукні лишилася... Це ми виставу зірвали, так?
Катька схопилася за голову:
- Ой лихо... Ти про виставу думаєш? А знаєш, що нам скажуть, коли нас відчинять? Що ми їхню сукню вкрали, от що скажуть!
- Та ми ж не крали, ми ж так...
- Ага, так! В міліції розкажеш, як! - Катька дивилася так сердито, наче це Лєрка придумала взяти сукню.
- Ти її, може, зніми...
- Сама б не догадалася...
Катька швидко переодяглася назад у светр та джинси. А сукню куди? Куди? Куди?
За дверима почулися кроки. Лєрка, не думаючи довго, скрутила сукню і запхала її у свій рюкзак.
Двері хтось посмикав.
Дівчата принишкли.
Було тихо.
Катька простягла руку до Лєрчиного рюкзака і стала витягати сукню.
- Скажемо, що вона тут і лежала, - прошипіла вона.
Але в цю мить двері відчинилися.
Катька так і заклякла із сукнею в руках.
На порозі кімнати стояв міліціонер.

- Ми не винуваті! - зойкнула Лєрка.
- А це ми зараз з'ясуємо! - суворо сказав міліціонер і всівся за стіл.
- Прізвища? Імена? Номер школи?
І став записувати. Усе-все, починаючи з того моменту, як дівчата втекли із глядацького залу.
Коли історія майже дійшла кінця, двері знову відчинилися. Це була вже знайома дівчатам жінка з бантом на шиї.
Міліціонер раптом підскочив зі стільця і дуже-дуже винуватим голосом промовив:
- Лідіє Степанівно, це я.
- Бачу! - сухо сказала Лідія Степанівна.
- Так ви дозволите мені перескладати екзамен? Я готувався, Лідіє Степанівно.
- Сашо, Ви настільки недбало поставилися до своїх завдань, що я просто не розумію, нащо Ви вступали до акторського. Ви, Сашо, не актор, я Вам не вірю. І дозвіл на повторний іспит не підпишу.
- От Ви не вірите, а вони повірили! - тицьнув фальшивий міліціонер Саша на отетерілих дівчат. - Ось їхні свідчення. А ось відбитки пальців.
Лєрчині відбитки пальців були рожеві, а Катьчині - бузкові. Ще б пак! Це він їм гримувальний набір підсунув.
Лідія Степанівна пробігала очима "свідчення", і очі її робилися все круглішими і круглішими. Зрештою вона впала на стілець і розреготалася. Саша-міліціонер тут же підсунув їй якийсь папірець. Мабуть той самий дозвіл, якого так добивався. Лідія Степанівна розмашисто підписалася.
- А тепер геть з моїх очей усі! Авантюристи...

- Ну от, бачиш, як усе чудово вигоріло? Саша нас на свої вистави запросив. Ну, тобто, на майбутнє, коли він все-таки вивчиться на актора. Думаєш, не вивчиться? Я думаю, вивчиться! Шкода тільки, з Мавкою не познайомилися! - весело цвірінькала Катька дорогою додому.
Ох, ця Катька! - думала Лєрка.
Ну, ця Катька!
Тривала субота. Батьки ще зранку звалили до тітки в гості. Тож Назар тішився нагодою побайдикувати і читав новий шпигунський роман. Раптом хлопець бічним зором вловив якесь ворушіння. Він ще не до кінця випірнув із похмурої атмосфери книжки, тож на кухню ішов з почуттям геть непристойної для дванадцятирічного пацана тривоги.
На кухні нікого не було.
Назар повернувся до кімнати, проте двері лишив прочиненими. Розгорнув книжку і трохи почекав.
Знову!
Назар метнувся до кухні і встиг помітити тінь, яка майнула за витяжку плити. Він узяв швабру і потикав туди. Нічого...
- Алло! - гукнув він. - Вилазь!
Тиша.
- Вилазь, бо як дам!
Тиша.
- Вилазь! Ковбасою пригощу, чесно!
Назар дістав шинку. Відрізав шматочок.
Коли він підняв очі від ножа, навпроти нього на стільці сидів гладкий димчастий кіт. Кіт кігтиком підтяг кружальце і заходився їсти.
Але ж і вигляд був у кота! Як у кіно: дроти, антени, на шиї мікрофон і щось схоже на маленьке радіо.
Кіт доїв ковбасу і сказав:
- Шинка «Ласенька» м’ясокомбінату «Ласо-м’ясо», чи не так?
Назар глянув на обгортку і промовив:
- Угу, вона. А як?..
- Дозвольте відрекомендуватися! - перебив кіт, - Я – Сірий, агент мур-мур-сім. Професійний промисловий шпигун, спеціалізуюся на ковбасах і копченій рибі. Ти, хлопче, мало не викрив мене, тож я вирішив піти на контакт і спробувати домовитися. Сам розумієш, коли таємного агента помічають, у нього тільки два виходи: або відстрілюватися, або спробувати домовитися. Я волію друге.
Назар теж волів друге.
- Тим паче, провина у тому, що ти запідозрив мою присутність, таки на мені. Точніше, на тих бовдурах, що закинули мене не на той балкон. Гадаю, моя мета живе он там.
Кіт тріпнув вухом на стіну з шафками.
- Там Власенки живуть, знаю! - сказав Назар.
- Еге ж, шеф-кухар «Ласо-м’яса» Сергій Демидович Власенко, 42 роки. Саме на нього я і полюю. Є підозра, що він ковбасний диверсант!
Назар гигикнув.
- А що не так? Ковбаса як ковбаса.
- Пшш - засичав Сірий, - це вам, людям, ковбаса як ковбаса. А коти мають витончений смак. І як фахівець, можу засвідчити: ця ковбаса жахлива, нікчемна і безталанна. Злочин проти ковбаси!
- А з’їв до крихти! - підколов Назар.
- А ти гадав, робота суперагента легка?
Назар хмикнув.
- Коротше. Мені потрібна територія для спостережень.
- Що?! Е, ні, мама проти котів.
Кіт мовчки потягся і почав вилизувати задню лапу.
- Слухай, я нікому про тебе не скажу. Давай, я випущу тебе у коридор, іди собі, шпигуй…
Кіт заходився біля другої лапи.
- Ну добре-добре. Кажи тоді сам, чого ти хочеш.
…Коли Назар висаджував кота на суміжний балкон, він не був певен, чи не чинить якоїсь дурниці. Але зрештою, це ж усього лише кіт?
- Ну що? – спитав Назар, коли кіт повернувся.
- Ковбасу не дістав, не було її там.
- Ти що, красти лазив?!
- Я мусив поцупити експериментальні зразки! – Ти ж не думаєш, що ковбасник тримає їх на роботі? Надто цінний матеріал! Ех, де ж він їх ховає?
Кіт замислився.
- Ідея! Ти зателефонуєш і скажеш, що його розробки під загрозою.
- Нізащо!
- Волієш не попереджати бідолаху? – примружився кіт. Назар зітхнув і пішов дзвонити.
Коли він повернувся, таємний агент стояв споряджений, у в темних окулярах, що їх Назар одягав на морі, коли був іще зовсім малим, та ще й із його-таки фотоапаратом на шиї.
- Фотік лиши! Розіб’єш! - обурився Назар.
- Ой, - муркнув кіт, - не розіб’ю, не бійсь, я ж не якесь криворуке людське дитятко! А ти тримай рацію, я викличу, коли знадобишся.
Назар втулив у вухо навушник, і скоро вони вже сиділи у кущах бузку.
- Після твого дзвінка він точно піде у свою секретну ковбасну лабораторію! - пояснював кіт, - Ану підсади!
Назар допоміг агентові вилізти на дерево, а сам принишк у кущах. Він сумнівався, що сусід вийде, адже на його повідомлення він лиш засміявся: «Хто це там жартує?»
Але він таки вийшов. І попрямував у бік… супермаркету.
- Та він просто магазин чимчикує! – буркнув Назар. І змовк, бо побачив, як сусіда несподівано сполотнів. Водночас вгорі щось клацнуло.
- В магазин, так я й повірив, - мстиво сказав кіт, - точно побіг ковбасу рятувати. Я за ним, а ти пильнуй, коли я вийду на зв’язок.
І кіт зник.
Кухар Власенко справді почувався препогано. Щойно йому примарився на дереві кіт. Кіт у темних окулярах! І цей кіт його сфотографував!!!
- Нерви, все нерви, - мурмотів кухар.
У супермаркеті трохи відпустило. Він купив хліб, олію, а ще відерце фісташкового морозива, яке так любив. Повертаючись, зиркнув на липу. Кота не було, і кухар втішився, але раптом відчув спалах світла і встиг помітити хвіст, що зник за водостоком. Кухар осів на лаву і почав неуважно їсти морозиво.
З горішнього балкону визирнула Власенкова і, побачивши чоловіка, скрушно похитала головою. Було-було, а такого ще не було.
Кухар спорожнив відерце і пішов до смітника, викинути. Та черговий спалах змусив його тікати. Серце стугоніло, скрізь увижалися коти. Навіть у ліфті ковбасник кілька разів рвучко озирнувся.
Вдома він замкнув двері і впав у крісло.
- Тату, ти відро морозива без мене з’їв? - почув він з одного боку.
- Леле, Сергієчку, що з тобою? - почув з іншого.
- Кіт ловив мене, та не впіймав, - видихнув кухар. І заплющив очі.

Назар бачив, як у двір заїхала швидка, і від почуття провини йому замлоїло. Тільки безсовісний кіт не журився. Він стрибнув на шафку і притулив до стіни якусь зі своїх шпигунських штукенцій. Стало чути голоси.
- Пане лікарю, я... здурів. Усе. В’яжіть мене до божевільні.
- Вам вчуваються голоси? Хтось переслідує? – запитав, певно, лікар.
У відповідь почувся гіркий стогін.
- Це просто перевтома, гадаю, - вчувся голос дружини.
- Перевтома? А де Ваш чоловік працює? - поцікавився лікар.
- Тато - головний кухар! Він робить ковбасу Ласо-м’ясо! - з гордістю сказав дитячий голос. Кіт скорчив міну.
- Ми пишаємося ним! - додала Власенкова, - але він так втомлюється...
- Я би так не втомлювався, - гірко сказав кухар, - але якби ви знали правду... ні, я не можу розчаровувати свою сім’ю.
- Невисказані таємниці породжують монстрів, - мовив лікар, - тож краще скажіть. Вам полегшає.
- Я... я... я не люблю ковбасу.
- Любий!..
- Я ніколи не любив ковбасу. Я вірив, що покращу її смак, якщо додам трохи ваніліну, какао і кокосової стружки… Але мені забороняють! Мовляв, це ж не морозиво!
- То чому б Вам не робити замість ковбаси морозиво? - тут лікар обережно забрав у пацієнта порожнє відерце, хоча Назар із котом, звісно, не могли цього бачити. – Не знаю, як Ви, але я вважаю, що місцеве морозиво могло би бути й кращим. То й не дивно, кажуть, їхній шеф-кухар не їсть солодкого, хоча щодня купує шинку.
- Ох! Морозиво! – ніжно промовив кухар, - я… я неодмінно, я просто завтра!..
- Тільки не завтра! Мінімум на тиждень я мушу Вас посадити на лікарняний. Спочинете вдома – і, можливо, Вам припинять ввижатися коти. А якщо не припинять - ось мій номер.
- Припинять! - сказав Назар, свердлячи кота поглядом.
- Якщо він скористається порадами лікаря, - то звісно! - погодився кіт. - Для одужання дуже важливо чітко виконувати настанови лікаря.

Минуло два місяці. Всі якось помітили, що місцеве морозиво стало значно смачнішим. Ковбаса, щоправда, стала ще гіршою. Дивно, але факт.
А кіт, уявіть собі, продовжував мешкати у Назара. І мама нічого не сказала. Може тому, що саме цей кіт мав рацію і вмів по-шпигунському переховуватися?

Dec. 23rd, 2013

Повернула собі трошки самоповаги - провела вихідні у Києві. Працювала черговою на інфоцентрі (перед тим ще збирала сміття, але то недовга праця, там на диво чисто).
Read more...Collapse )
Якось воно не дуже вчасно, але склалося. ще й російською, чого бозна-скільки не було...

Fimo*

Длинная-длинная колбаса людей,
Черствая с одного конца.
Длинная-длинная колбаса, а в ней
Цепочкой сердца.

Вниманье Его - вода, ее много но,
Вся та, что есть, не подходит им все равно.

Бисеринки глаз, нераскрытые до конца,
Различают что-то знакомое.
Черты своего собственного лица.
Демиург, насекающий насекомое.


* хто не в курсі - це така кольорова маса для ліплення всякої всячини типу такого:
Сьогодні вранці ще одна людина написала мені свої відгадки до "Мануалу", з самого раночку. Це таааааак настрій піднімає!

Вчора снилася Марта. Спочатку ми шукали вівцю Елізу, а потім опинилися на уроці англійської. Я намагалася згадати, як сказати "де вівця?", але замість цього чомусь піваркуша списала словами "there are". А потім вголос пояснювала, що Еліза ва лост, і що Еліза це хіцуджі, і тільки коли прокинулася, згадала, що sheep.
Японці - не те що ваші англійці. Вони з точки зору граматики вважають тварин живими. Хоча... добре що каміння не вважають, від тих, хто біля буддистів сидів, усякого чекати можна.
А до мене це не відразу дійшло, тому купу помилок наробила. Та ще й рибу неправильно написала, просто ностальгія 5-річного віку бере, коли всякі там Р і Я пишеш не в той бік.
japan