?

Log in

No account? Create an account
Інопланетяни часом викрадають корів. Людей інопланетяни також часом викрадають. Тоді викраденому доводиться відповідати на безліч складних запитань. Скільки буде 36 помножити на 38, наприклад. Або в якому році Наполеон переміг Бонапарта. Або хто виграв останній футбольний матч між Україною і Словаччиною. І це ж відповідальність яка! Не зумієш відповісти – усе людство осоромиш! Часом інопланетяни викрадають також єнотів, слонів, жуків-бронзовок та інших істот. І тільки Юрків Тофійчуків інопланетяни не викрадають ніколи.
Юрко Тофійчук знав це напевне. Адже він був один-єдиний такий на цілу планету Земля. У нього росли вуса. І це була катастрофа.
Якби у вас в 12 років росли вуса, ви б теж, напевно, мріяли, щоб вас викрали інопланетяни. Бо яка різниця, коли й у рідному класі на тебе всі зиркають, мов на інопланетянина.
Тато втішав Юрка, мовляв, мине якихось нещасних 5 років, і ті вуса будуть йому окрасою і гордістю. Мама ставилася до проблеми з більшим розумінням і продовжувала перетрушувати Інтернет, шукаючи нових способів позбутися клятих вусів. Але марно. Від кожного засобу вуса назло росли чимраз швидше і чимраз густіші.
В старій школі ще було сяк-так. Там усі звикли. Але перед канікулами батьки переїхали ближче до центру, і Юрко передчував нові проблеми.
І звісно ж. На першій же перерві усі збіглися роздивитися новачка.
- А чого це в тебе вуса? - поцікавилася руда дівчинка.
- Не скажу! - похмуро відповів Юрко.
- Чого-оо? - запищав цілий хор дівчат. А руда додала:
- Це хіба якась таємниця?
- Таємниця! - суворо блиснув очима в її бік Юрко, - ще й яка таємниця. Всякому таке не кажуть, тільки найближчому другові, та й то не відразу.
- Чи й не таємниця! - зареготав стрижений хлопець - це в тебе якась хвороба. Мабуть, ще й заразна...
Дівчата заверещали і кинулися врозтіч.
Юрко зрозумів, що знайти в новому класі друзів буде важче, ніж він сподівався.
До кінця уроків жоден однокласник більше не наважувався до нього підійти. Але після останнього стрижений несподівано догнав його і пішов поряд.
- Мене Сергієм звуть... То що це з тобою, насправді? - спитав він, ніби вони вже давно були ліпшими друзями.
- Розумієш... Торік мене викрали інопланетяни.
- Та ну!
- Я знав, що ніхто не повірить.
- Ну, я й не вірю. Але ти однаково розкажи! Цікаво ж!
І Юрко почав розповідати. Детально оповів, як виглядала ззовні і зсередини "тарілочка" і самі прибульці…
- А потім вони запропонували мені подарунок. Усе, що захочу. І я, на свою голову, попросив їх швидше підрости.
- І вони тобі зробили оці вуса?
- Еге.
- А знаєш, у виставковий центр нову експозицію привезли. Із тваринами всякими чудними. Двоголова ящірка, біла ворона... Там, кажуть, є корова, яку теж викрали інопланетяни!
Юрко подумав, що Сергій запросить його піти туди разом, та раптом Сергій глузливо тоном додав:
- Треба тебе туди здати. Будеш разом із тою коровою експонатом!
Коли регіт позаду стих, Юрко подумав: а чи не піти і справді на ту виставку?
У павільйоні і справді була корова. Корова собі і корова.
- Агов, корово, тебе справді викрадали інопланетяни?
Корова сумно подивилася на нього і відвернулася.
- Не викрадав її ніхто, - почулося з сусіднього вольєру, - це її колишній господар вигадав, та й не прогадав. Наш хазяїн йому за неї таки добряче грошей виклав.
Говорив кіт. Юрко закліпав. Кіт закотив очі і мазнув хвостом по табличці, де так і було написано: "Загадка природи - балакучий кіт"
- А інопланетян не існує, - додав кіт, - та й нащо вони тобі?
- Не знаю, - сказав Юрко, - у мене бач, вуса.
- То й що? У мене теж вуса.
- Тобі не зрозуміти, - зітхнув Юрко.
- Що значить бути не таким, як всі? Та де вже мені, - єхидно сказав кіт.
- Вибач... Це точно, ми з тобою на однім човні. Я вже думаю, може мені до вас попроситися?
- Дурниці. Нічого доброго в тому, щоб на тебе витріщалися, нема. Ти ліпше б випустив нас.
- Але як?
- Дочекайся закриття павільйону. І коли наш господар замикатиме двері, заговори його. І скажи: "Ви ж двері так і не зачинили!" Він у нас такий неуважний, тож напевне знову крутне ключа і знову відкриє їх. Ми й утечемо. Зустрінемося за півгодини по тому за рогом цього будинку.
Юрко сумнівався, а проте все вийшло точнісінько, як сказав кіт. Тепер на задньому дворі виставкового центру стояв увесь натовп дивовижних істот.
- Але куди ви тепер? Адже однаково, чи витріщаються на вас у павільйоні, чи просто на вулиці, - зітхнув Юрко, - від себе не втечеш.
Біла ворона каркнула.
- Вона каже, - переклав кіт, - що проблема не в тім, витріщаються на тебе, чи ні. Проблема в тім, що надто вже невесело жити тільки для того, щоб на тебе витріщалися. А в тому закутку і справді не було ніякісінької змоги розвиватися на користь собі й іншим. Ну скажи, хіба не знайдеться мудрішого діла для кота, який розмовляє?
- Звісно, знайдеться, - погодився Юрко, - але з вусів уже точно ніякої користі.
- О, - заперечив кіт, - тобі всякий кіт скаже, які вуса корисні! То ж справдешні антени! Без них жодної миші не спіймаєш!
- Я не хочу ловити мишей!
- То вже як знаєш. Антени є, а застосування їм сам шукай.
Антени... Юрко замислився. А що, як спробувати передати якийсь сигнал, якщо вже то дійсно антени?
Він нашорошив свої вуса і подумав про...
Минула ціла хвилина. І раптом над головами усього товариства з’явилася летюча тарілка. Корова, яка досі мало інтересу проявляла до всього, що відбувалося, пожвавилася і забігала, мукаючи в небо. До них спустився промінь, і Юрко відчув, як піднімається вгору.
П’ючи бузковий космічний чай зі свіжим молоком, Юрко та його нові знайомі слухали розповідь прибульців.
- Колись на кожній планеті у Всесвіті мешкали істоти тільки одного виду. Але коли всі навчилися мандрувати у космосі, між усіма несхожими почалися запеклі сварки та війни. Щоб подолати цю біду, вибрали ми планету Землю і населили її істотами звідусіль, - сказав волохатий зелений прибулець.
- А мандрівки у космос заборонили, сховавши всі запаси міжпланетного палива в хитрому місці, - сказав прибулець, схожий на птеродактиля.
- Щойно на Землі істоти навчаться жити в мирі і шанувати усіх, несхожих на себе, ми відновимо космічні мандри, - сказав прозорий прибулець із крильцями, як у бабки.
- Але судячи з вашого сигналу, експеримент знову потерпів поразку, - зітхнув прибулець, достоту схожий на балакучого кота, - і ми, звісно, доправимо усіх вас на рідні планети, якщо бажаєте.
Зчинився радісний галас.
Ось попрощалася з усіма двоголова ящірка. Ось корова, приязно махнувши хвостом, рушила в кабінку, яка мала доправити її до планети корів. Ось і біла ворона зникла.
- Невже існує планета вусатих хлопчиків? - запитав Юрко.
- Так, звісно! - підтвердив інопланетянин, схожий на птеродактиля, - зараз ми тебе туди доправимо.
- Заждіть... То значить, динозаври і птеродактилі також не вимерли?
- Ні. Їх ми вже давно повернули додому. Потім мамонтів і багатьох інших. Скоро вочевидь доведеться повернути ще декілька видів тварин, надто вже їм тяжко у вас ведеться. А люди? Я давно кажу, що твою однокласницю час повернути на планету рудих дівчаток, її ж постійно дражнять! Схоже, експеримент із планетою Земля приречений на поразку. Ну та що вже говорити, ходи в кабіну.
- Ні, - раптом сказав Юрко, - я лишуся.
- Певен? - перепитав птеродактиль.
- Певен! - сказав Юрко. - Комусь, зрештою, треба про долю Всесвіту подбати.
Олька пройшлася щіткою по яскраво-синьому волоссю. Останній штрих ― намалювати на нижній губі знак скірі. Все.
― Ма, я на патрулювання!
Мама з’явилася у дверях:
― А чому сьогодні так пізно? Гаразд іще вдень...
― Ну ма...
― Чи у вас хлопців на таке не вистачає?
― Ну ма... ну що таке зможе хлопець, чого я не зможу? Мені ж там не навкулачки битися. Олька відчула роздратування: спізнюватися не хотілося. Але принцип скірі ― «Сила і відповідальність» вимагав потурбуватися про слабшого. Тому вона змусила себе сісти.
― Ма, пам’ятаєш себе в такому віці? У вас теж було всяке таке, субкультури, те-се?
Мати зітхнула.
― Олюнь, у нас все інакше було. Ми вдягалися цікаво, слухали музику... просто хотіли трохи свободи.
― Ну і ми ж такі! ― квапливо вставила Олька, ― вдягаємося, музику... слухаємо.
Музика. Вони обидві добре розуміли, що йшлося про різні речі.
Саме Музика змінила світ. Музика канадського гурту з дивною назвою «Скірі». Дала підліткам силу і владу над дорослими, а відповідальність вони взяли самі. Мало хто вірив, що вони, зелені та недосвідчені, впораються. А вони змогли. Виявилися чистішими, справедливішими, мудрішими.
Музика стала їхньою зброєю. Її ритм, здавалося, міняв ритм серця. А може й не здавалося, може й справді міняв, бо як інакше пояснити, чому підлітки, чуючи її, забували страх, а дорослі тікали, затуляли вуха, страждаючи від болю.
Перші почали вони, дорослі.
У невеликій азійській країні тривала війна, і проти літаків виставили дітей із плеєрами. Діти перемогли. Та здобувши перемогу, вони розвернулися і пішли на воєначальників.
Це був тільки початок. Скірі позбавили диктаторів 13 країн. Не вміючи відрізнити можливе від неможливого, робили неможливе. І, що найдивніше, витримали з честю випробування вседозволеністю. Їхній лідер, вокаліст Звір, співав: тільки слабкий може собі дозволити чинити, що завгодно. Слабкі не контролюють ані довколишній світ, ані себе самих. Сила є відповідальність.
Зараз Олька, як і її ровесники, із подивом відзначала, що батьки завжди були слабшими, ніж здавалися. Частіше ішли на компроміси. Частіше скорялися суспільній думці. Завжди легше було приховати від них свої проблеми, аніж потім заспокоювати.
Олька згаяла добряче часу і тепер кресала іскри з роликів.
На майдані Коперніка Єнота, її напарника, вже не було. Нічого, знайдуться. Олька окинула поглядом вулицю. Все спокійно. Вона проїхалася далі і побачила гуртик дітей. Ті із захватом розглядали її. Олька мимоволі поправила волосся.
― Не надто пізно гуляєте?
― Я батькам якраз щойно дзвонив! ― із готовністю вигукнув один із хлопчаків, ― там все гаразд.
― Молодчина! ― похвалила Олька.
― Сила і відповідальність! ― гаркнув малий і зашарівся.
― А ти своїх батьків заспокоїв? ― спитала Олька в іншого.
― Ні.
― Не хочеш бути сильним? ― Олька сліпучо всміхнулася. На малюків таке завжди діяло безвідмовно. Ватага засміялася.
― Я хочу бути вільним! ― відрубав хлопчик і зміряв її таким лютим поглядом, що Ольці на мить стало незатишно. Але вона опанувала себе.
― Добре, ― сказала вона, ― назви адресу або телефон, я сама скажу твоїм батькам, що з тобою все гаразд.
Хлопчик незворушно продиктував адресу, і Олька рушила туди.
У дверях стояв високий чолов’яга з таким же впертим поглядом, як і в малого. З-за його плеча визирала худорлява жінка.
― Ваш син просив переказати, що з ним усе гаразд.
― Так уже й просив? ― перепитав чоловік. ― Повернеться він, дістане у мене... А ти йди, не потрібна нам ваша турбота.
― Дістане? Це фізична погроза? Пані, відійдіть в дальшу кімнату і причиніть двері, ― наказала Олька, але жінка не послухалася.
Олька висмикнула дріт з плеєра.
Дорослі застогнали, зіщулилися. Олька тримала плеєр. Її серце стугоніло від жалю, але й від щастя. Їй ніколи не подобалося завдавати болю, але вона не могла не радіти рідкісній можливості випустити Музику на волю, не замикати її в маленькому динаміку, чути, як вона вільно шириться і множиться, відбиваючись від усіх поверхонь. Відрахувавши належні секунди, вона знову спрямувала звук у навушники. Чоловік не дивився на неї, з носа йому стікала краплина крові. Жінка ховала обличчя.
― Вибачте, пані. Ваш чоловік виказав агресивні наміри щодо до слабшого. Вашу квартиру контролюватимуть. До побачення.
Олька проїхала вулицю до кінця і вирішила повернутися до кафе. Єнот, мабуть, там.
Так і було. Олька замовила кави і підсіла до хлопця.
― Чого спізнилася, Оль?
― Мати розпанікувалася.
― У-ууу...
― Уяви, зараз малюка одного бачила... сказав, що не хоче бути сильним, а тільки вільним.
― Ого, як! ― заіржав Єнот.
― Знаєш, що смішніше? Мати каже, що в моєму віці того ж хотіла.
― Серйозно?
― Мабуть, є щось у цьому ― бути вільними.
― А ми не вільні, Оль? Мати хотіла свободи ― вона її мала?
― Навряд. Контроль, вдома бути до полуночі, і ніяких хлопців.
― Ну! А ми тут, вдвох. І зараз глупа ніч. Вони хотіли, а ми справді вільні! ― Єнот узяв її пасмо синього волосся і почав накручувати собі на палець.
Олька похитала головою.
― А що воно буде, коли нам стукне тридцять?
― Тю, це коли ще буде! ― заіржав Єнот. ― Хоча… Хотів би я побачити обличчя Звіра, коли той не зможе витримувати власного співу! Ха-ха-ха…
Олька спохмурніла, і Єнот припинив сміятися.
― І не факт, що буде. Теперішні тридцятирічні ніколи й не були сильними. Тому вони й не витримують Музики. А ми треновані. Чого нам ставати слабкими?
― Олька похитала головою.
― Слухай, кінчай із цим, бо вже голова болить!
Олька хотіла огризнутися. Але зиркнувши на Єнота, узяла паперову серветку і ледь торкнулася його верхньої губи. Потім мовчки поклала серветку на стіл.
На серветці червоніла плямка крові.
Єнотові очі тільки на мить потемніли.
― Гадство, ― вилаявся він, ― я реально забагато кави випив. Треба відвикати.
― Так, ― сказала Олька, і натисла кнопку «стоп» на його плеєрі. ― Від кави таке буває. Не пий більше сьогодні.
Того вимагав принцип відповідальності.
Минув місяць. Гіршого в її житті не було. Єнот і далі ходив із нею на патрулювання, і їй не стало рішучості сказати йому: ти більше не скірі, лишайся вдома. Та він сам усе розумів. Став дратівливий, злий. Усе частіше Олька помічала на його обличчі вираз отого чоловіка, якого вона карала в той день.
Останньою краплею стала сутичка з групою агресивних дорослих. Олька опинилася проти них сама, та найгірше, Єнот і не думав відійти і дати їй можливість застосувати зброю. Він поліз у бійку ― кричуще порушення! Потім вона таки ввімкнула Музику.
― Ти мене зрадила! Ти зробила це на очах у них! ― кричав він потім, зриваючись на фальцет.
― Вибач, але міг би сам відійти!
― Я би впорався, якби ти не лізла! Не потрібна мені твоя турбота! Ну, піди, донеси на мене, на!
Він рвучко витер знак скірі з губи, сплюнув і пішов.
Олька не стала його наздоганяти. Попри правила.
Вдома вона набрала номер. Номер заборонений, але відомий кожному підлітку. Номер Звіра.
― Це Олька… у мене… спеціальна ситуація… ― Олька нервово підбирала англійські слова. ― Людина рано стала не скірі. П’ятнадцять років. Що робити?
У слухавці помовчали. А потім її серце розітнув голос:
― Ти про себе?
― Ні. Друг.
― Олька, робити слід те, що робили всі покоління до нас. Не бути лише скірі. Бути кимось іще. Всередині, Олька, розумієш? Музика зовні, справедливість всередині. Синє волосся зовні, відповідальність всередині. Гадаєш, я все ще слухаю її? Олька, знаєш, скільки мені років?
Олька поклала слухавку.
Відповідь була надто проста, щоб нею можна було скористатися.

Телефон

Сашко займався наймаруднішою у світі справою: хворів. Застуда не минала вже понад тиждень. Лікар запідозрив якусь вреднючу-липучу інфекцію і наполіг, щоб Сашка забрали до лікарні. Не подобався Сашкові той лікар. Може тим, що анітрохи не нагадував знайомий з усіх книжок та фільмів образ? Ані тобі гострої сивої борідки, ані окулярів. Та й загалом, несерйозний він мав вигляд. Довго ж Сашко в нього одужуватиме...
Лікар вкотре оглянув Сашкове горло і незадоволено чмихнув. Медсестра співчутливо промовила:
― Такі часи, в дітей зараз імунітет взагалі нікудишній.
І, звертаючись до Сашка, спробувала пояснити:
― Імунітет ― це здатність твого організму боротися із хворобою…
― Знаю, ― буркнув Сашко, ― рекламу по телевізору дивимося. Вітаміни, йогурти...
― І настрій, неодмінно настрій! Пацієнт повинен сам захотіти одужати! ― додав несерйозний лікар. І широко усміхнувся, ― Оксано, треба підбадьорити нашого пацієнта. Принесіть-но... Ви знаєте.
Сашко спохмурнів. Йому і так прописали купу препаскудних уколів. Куди вже бадьоріше...
Однак медсестра повернулася без ампул, проте з іграшковим телефоном бузкового кольору. Вона радісно простягла його Сашкові. Певно, чекала, що він потягнеться обома руками і скаже: «Цяця дай»?! Сашко тільки зміряв її поглядом. Його що тут, за немовля мають?
Медсестра трохи почекала, тоді поклала телефон біля ліжка і пішла.
Уже вечоріло, коли телефон раптом заграв якусь бадьору музику. Сашко схопив його і спробував нашукати, якою кнопкою це нещастя вимикається. Кнопок було небагато - одна. Сашко натиснув її, і музика стихла. Хлопець кинув телефон назад на тумбочку і навіть не почув тихенького порипування, яке лунало з іграшки ще деякий час.
Наступного разу телефон завів свою пісню, коли за вікном було вже добряче темно, і Сашко дрімав. Нічого не тямлячи спросонку, він схопив телефон, натиснув кнопку і буркнув:
― Алло?
― Чого слухавку кидаєш? ― почувся раптом з телефону хрипкий докірливий голос, ― не так легко мені номер набирати.
― Копитом? ― спробував пожартувати Сашко.
― Яким копитом? ― не зрозумів голос, ― не копитом, просто лапи закоцюбли, холодрига. Не лютий надворі, а просто якийсь «скажений».
«Одноліток мій», ― подумав Сашко. В його класі саме цієї зими стало модно казати на руки «лапи». Але на однокласника не схоже. Ніхто зі Сашкових однокласників не має такого хрипкого голосу. Хоча... якщо подумати... Голос самого Сашка має звучати зараз десь так само.
― Ти що, теж захворів? ― спитав Сашко. Його вже якось і не дивував той факт, що говорить він по іграшковому телефону. Подумаєш! Мабуть, лікарня небагата, тому й телефон замовили один на всіх ― і для зовсім малих, і для старших. Тому він і нагадує цяцьковий.
― Я? Та поки що ні. А ти хіба хворієш?
― Угу, ― поскаржився Сашко, ― лежу в лікарні, навіть телевізора в палаті нема. Одне вікно, а видно з нього тільки сіре небо і шматок ворони. О, вже без ворони. І поговорити нема з ким.
― А ти зі мною говори, ― щиро запропонував голос, ― як засумуєш, так і говори.
― А тебе як звуть? Я ― Сашко.
― А я ― Джек.
― Ти африканець? ― поцікавився Сашко. В його уяві постав закоцюблий чорношкірий хлопчик у барвистій плетеній шапці.
― Чому африканець? ― здивувався Джек, ― я еспаньйоль ― іспанець. Тільки наполовину.
― Просто ім’я в тебе таке незвичне, я так і подумав, що закордонне.
― Найзвичайнісіньке, ― хрипко засміявся Джек, ― це тебе якось чудно назвали. Ти цей... видужуй скоріше. Вдвох погуляємо!

Наступного дня, ледве з лікувальними процедурами було по всьому, Сашко схопив телефон.
― Привіт! ― відразу озвався Джек, ― я чекав на тебе. Ти ще не одужав?
― Та ніби трошки краще, а ніби й ні, ― зізнався Сашко. ― Кашляю. Ніс і досі мокрий.
― Ніс мокрий ― це добре! ― повеселішав Джек, ― значить, скоро будеш здоровий!
― Думаєш? ― засумнівався Сашко.
― Зуб дам! ― запевнив Джек.

Мав рацію новий Сашків друг чи помилявся, але Сашко і справді почав потроху одужувати. Кашель уже не допікав так, дихати ставало легше. А лікарняний телефончик поселився під Сашковою подушкою.
― Що робиш, Джеку? ― питав він
― Дратуюся і злюся.
― Через що?
― Через Маруську. Сидить на балконі і дражниться. Хвостом своїм рудим туди-сюди, туди-сюди. І дивиться. Знає, що на балконі я її не дістану, кицька миршава.
― А ти не звертай уваги, ― порадив Сашко.
― Так вона дражниться!
― Бо бачить, що це тебе зачіпає. А ти не звертай уваги. Думаю, вона тебе дражнить, бо ти їй подобаєшся.
― Жартуєш?! Я ― їй?!
― Зуб дам! ― запевнив Сашко, ― Мене теж одна така приставучка дражнила. Я їй сказав, що вона, мабуть закохалася, ― миттю відчепилася!
― А вона теж хвостом туди-сюди?
― Атож. Тільки в неї два хвостики.
― Два? Ого... Я й не знав, що таке буває.

А лікар тим часом знову був стурбований Сашковим станом. Спочатку Сашко начебто став одужувати швидше, але потім чомусь цей процес знову сповільнився ― ні туди й ні сюди. Чи не тому, що Сашко добре розумів: щойно його випишуть з лікарні, з телефоном доведеться попрощатися? І його новий, такий цікавий і веселий, друг загубиться. Де його потім шукати? Сашко все хотів спитати, але за веселими розмовами про це щоразу забувалося. І потім Сашко гарячково думав: тільки не сьогодні. Аби не сьогодні. І гучно кашляв, аж поки не починало саднити в горлі.
Та якось Джек відповів Сашкові незвично кволим голосом.
― Ти що, теж захворів? ― стурбувався Сашко.
― Здається. Бо ніс сухісінький.
― Значить, не захворів, ― повеселішав Сашко.
― Де там, не захворів. Два дні поспіль бігав під крижаним дощем, а тепер так кепсько мені.
― Два дні? І тобі мама дозволила?
― Мама? Хе, я маму востаннє бачив, коли ще був малим щеням.
― Ой, вибач. А скільки років тобі було?
― Де там, років. Три місяці. Тоді мене забрали до якихось людей. Вони мене любили, годували найсмачнішими шматочками, водили гуляти. Усім про мене розповідали з такою гордістю! Аж поки я не підріс, і не з’ясувалося, що я не чистокровний спанієль, а тільки наполовину. Ну, я тобі казав про це. То відтоді я сам собі гуляю. А я й не журюся! Бігаєш собі… а-а-а-пчхи!
― Ой.
Сашко спантеличено дивився на бузковий телефон, який продовжував гомоніти. То значить… виходить, Джек – зовсім не хлопчик?
― Агов! Сашку? Куди ти зник?
― Нічого, я тут. Кажи якнайточніше, де тебе шукати?

За хвилину Сашко, гублячи капці, біг лікарняним коридором.
― Стій, стій! Ти куди зібрався?
― Я до лікаря. Мені треба вже додому. Я здоровий, точно, можете перевірити!
Медсестра Оксана мовчки кивнула і повела його за собою.

Забираючи телефон, лікар тихенько спитав:
― Ти ж розумієш, що вже не зможеш із ним розмовляти людською мовою? Бач, цей прилад експериментальний. Можливо, колись їх буде багато, і тоді кожен зможе поговорити зі своїм кошеням чи собакою. А поки що вони дуже потрібні для пет-терапії. Тобто, лікування за допомогою спілкування з тваринами. Мені шкода.
― Ми порозуміємося, ― запевнив Сашко, ― тільки... геть забув. Подзвоніть йому, будь-ласка, і скажіть, що я хлопчик, а не пес. Бо він там чекає.
Тривала субота. Батьки ще зранку звалили до тітки в гості. Тож Назар тішився нагодою побайдикувати і читав новий шпигунський роман. Раптом хлопець бічним зором вловив якесь ворушіння. Він ще не до кінця випірнув із похмурої атмосфери книжки, тож на кухню ішов з почуттям геть непристойної для дванадцятирічного пацана тривоги.
На кухні нікого не було.
Назар повернувся до кімнати, проте двері лишив прочиненими. Розгорнув книжку і трохи почекав.
Знову!
Назар метнувся до кухні і встиг помітити тінь, яка майнула за витяжку плити. Він узяв швабру і потикав туди. Нічого...
- Алло! - гукнув він. - Вилазь!
Тиша.
- Вилазь, бо як дам!
Тиша.
- Вилазь! Ковбасою пригощу, чесно!
Назар дістав шинку. Відрізав шматочок.
Коли він підняв очі від ножа, навпроти нього на стільці сидів гладкий димчастий кіт. Кіт кігтиком підтяг кружальце і заходився їсти.
Але ж і вигляд був у кота! Як у кіно: дроти, антени, на шиї мікрофон і щось схоже на маленьке радіо.
Кіт доїв ковбасу і сказав:
- Шинка «Ласенька» м’ясокомбінату «Ласо-м’ясо», чи не так?
Назар глянув на обгортку і промовив:
- Угу, вона. А як?..
- Дозвольте відрекомендуватися! - перебив кіт, - Я – Сірий, агент мур-мур-сім. Професійний промисловий шпигун, спеціалізуюся на ковбасах і копченій рибі. Ти, хлопче, мало не викрив мене, тож я вирішив піти на контакт і спробувати домовитися. Сам розумієш, коли таємного агента помічають, у нього тільки два виходи: або відстрілюватися, або спробувати домовитися. Я волію друге.
Назар теж волів друге.
- Тим паче, провина у тому, що ти запідозрив мою присутність, таки на мені. Точніше, на тих бовдурах, що закинули мене не на той балкон. Гадаю, моя мета живе он там.
Кіт тріпнув вухом на стіну з шафками.
- Там Власенки живуть, знаю! - сказав Назар.
- Еге ж, шеф-кухар «Ласо-м’яса» Сергій Демидович Власенко, 42 роки. Саме на нього я і полюю. Є підозра, що він ковбасний диверсант!
Назар гигикнув.
- А що не так? Ковбаса як ковбаса.
- Пшш - засичав Сірий, - це вам, людям, ковбаса як ковбаса. А коти мають витончений смак. І як фахівець, можу засвідчити: ця ковбаса жахлива, нікчемна і безталанна. Злочин проти ковбаси!
- А з’їв до крихти! - підколов Назар.
- А ти гадав, робота суперагента легка?
Назар хмикнув.
- Коротше. Мені потрібна територія для спостережень.
- Що?! Е, ні, мама проти котів.
Кіт мовчки потягся і почав вилизувати задню лапу.
- Слухай, я нікому про тебе не скажу. Давай, я випущу тебе у коридор, іди собі, шпигуй…
Кіт заходився біля другої лапи.
- Ну добре-добре. Кажи тоді сам, чого ти хочеш.
…Коли Назар висаджував кота на суміжний балкон, він не був певен, чи не чинить якоїсь дурниці. Але зрештою, це ж усього лише кіт?
- Ну що? – спитав Назар, коли кіт повернувся.
- Ковбасу не дістав, не було її там.
- Ти що, красти лазив?!
- Я мусив поцупити експериментальні зразки! – Ти ж не думаєш, що ковбасник тримає їх на роботі? Надто цінний матеріал! Ех, де ж він їх ховає?
Кіт замислився.
- Ідея! Ти зателефонуєш і скажеш, що його розробки під загрозою.
- Нізащо!
- Волієш не попереджати бідолаху? – примружився кіт. Назар зітхнув і пішов дзвонити.
Коли він повернувся, таємний агент стояв споряджений, у в темних окулярах, що їх Назар одягав на морі, коли був іще зовсім малим, та ще й із його-таки фотоапаратом на шиї.
- Фотік лиши! Розіб’єш! - обурився Назар.
- Ой, - муркнув кіт, - не розіб’ю, не бійсь, я ж не якесь криворуке людське дитятко! А ти тримай рацію, я викличу, коли знадобишся.
Назар втулив у вухо навушник, і скоро вони вже сиділи у кущах бузку.
- Після твого дзвінка він точно піде у свою секретну ковбасну лабораторію! - пояснював кіт, - Ану підсади!
Назар допоміг агентові вилізти на дерево, а сам принишк у кущах. Він сумнівався, що сусід вийде, адже на його повідомлення він лиш засміявся: «Хто це там жартує?»
Але він таки вийшов. І попрямував у бік… супермаркету.
- Та він просто магазин чимчикує! – буркнув Назар. І змовк, бо побачив, як сусіда несподівано сполотнів. Водночас вгорі щось клацнуло.
- В магазин, так я й повірив, - мстиво сказав кіт, - точно побіг ковбасу рятувати. Я за ним, а ти пильнуй, коли я вийду на зв’язок.
І кіт зник.
Кухар Власенко справді почувався препогано. Щойно йому примарився на дереві кіт. Кіт у темних окулярах! І цей кіт його сфотографував!!!
- Нерви, все нерви, - мурмотів кухар.
У супермаркеті трохи відпустило. Він купив хліб, олію, а ще відерце фісташкового морозива, яке так любив. Повертаючись, зиркнув на липу. Кота не було, і кухар втішився, але раптом відчув спалах світла і встиг помітити хвіст, що зник за водостоком. Кухар осів на лаву і почав неуважно їсти морозиво.
З горішнього балкону визирнула Власенкова і, побачивши чоловіка, скрушно похитала головою. Було-було, а такого ще не було.
Кухар спорожнив відерце і пішов до смітника, викинути. Та черговий спалах змусив його тікати. Серце стугоніло, скрізь увижалися коти. Навіть у ліфті ковбасник кілька разів рвучко озирнувся.
Вдома він замкнув двері і впав у крісло.
- Тату, ти відро морозива без мене з’їв? - почув він з одного боку.
- Леле, Сергієчку, що з тобою? - почув з іншого.
- Кіт ловив мене, та не впіймав, - видихнув кухар. І заплющив очі.

Назар бачив, як у двір заїхала швидка, і від почуття провини йому замлоїло. Тільки безсовісний кіт не журився. Він стрибнув на шафку і притулив до стіни якусь зі своїх шпигунських штукенцій. Стало чути голоси.
- Пане лікарю, я... здурів. Усе. В’яжіть мене до божевільні.
- Вам вчуваються голоси? Хтось переслідує? – запитав, певно, лікар.
У відповідь почувся гіркий стогін.
- Це просто перевтома, гадаю, - вчувся голос дружини.
- Перевтома? А де Ваш чоловік працює? - поцікавився лікар.
- Тато - головний кухар! Він робить ковбасу Ласо-м’ясо! - з гордістю сказав дитячий голос. Кіт скорчив міну.
- Ми пишаємося ним! - додала Власенкова, - але він так втомлюється...
- Я би так не втомлювався, - гірко сказав кухар, - але якби ви знали правду... ні, я не можу розчаровувати свою сім’ю.
- Невисказані таємниці породжують монстрів, - мовив лікар, - тож краще скажіть. Вам полегшає.
- Я... я... я не люблю ковбасу.
- Любий!..
- Я ніколи не любив ковбасу. Я вірив, що покращу її смак, якщо додам трохи ваніліну, какао і кокосової стружки… Але мені забороняють! Мовляв, це ж не морозиво!
- То чому б Вам не робити замість ковбаси морозиво? - тут лікар обережно забрав у пацієнта порожнє відерце, хоча Назар із котом, звісно, не могли цього бачити. – Не знаю, як Ви, але я вважаю, що місцеве морозиво могло би бути й кращим. То й не дивно, кажуть, їхній шеф-кухар не їсть солодкого, хоча щодня купує шинку.
- Ох! Морозиво! – ніжно промовив кухар, - я… я неодмінно, я просто завтра!..
- Тільки не завтра! Мінімум на тиждень я мушу Вас посадити на лікарняний. Спочинете вдома – і, можливо, Вам припинять ввижатися коти. А якщо не припинять - ось мій номер.
- Припинять! - сказав Назар, свердлячи кота поглядом.
- Якщо він скористається порадами лікаря, - то звісно! - погодився кіт. - Для одужання дуже важливо чітко виконувати настанови лікаря.

Минуло два місяці. Всі якось помітили, що місцеве морозиво стало значно смачнішим. Ковбаса, щоправда, стала ще гіршою. Дивно, але факт.
А кіт, уявіть собі, продовжував мешкати у Назара. І мама нічого не сказала. Може тому, що саме цей кіт мав рацію і вмів по-шпигунському переховуватися?

Dec. 23rd, 2013

Повернула собі трошки самоповаги - провела вихідні у Києві. Працювала черговою на інфоцентрі (перед тим ще збирала сміття, але то недовга праця, там на диво чисто).
Read more...Collapse )
Якось воно не дуже вчасно, але склалося. ще й російською, чого бозна-скільки не було...

Fimo*

Длинная-длинная колбаса людей,
Черствая с одного конца.
Длинная-длинная колбаса, а в ней
Цепочкой сердца.

Вниманье Его - вода, ее много но,
Вся та, что есть, не подходит им все равно.

Бисеринки глаз, нераскрытые до конца,
Различают что-то знакомое.
Черты своего собственного лица.
Демиург, насекающий насекомое.


* хто не в курсі - це така кольорова маса для ліплення всякої всячини типу такого:
Сьогодні вранці ще одна людина написала мені свої відгадки до "Мануалу", з самого раночку. Це таааааак настрій піднімає!

Вчора снилася Марта. Спочатку ми шукали вівцю Елізу, а потім опинилися на уроці англійської. Я намагалася згадати, як сказати "де вівця?", але замість цього чомусь піваркуша списала словами "there are". А потім вголос пояснювала, що Еліза ва лост, і що Еліза це хіцуджі, і тільки коли прокинулася, згадала, що sheep.
Японці - не те що ваші англійці. Вони з точки зору граматики вважають тварин живими. Хоча... добре що каміння не вважають, від тих, хто біля буддистів сидів, усякого чекати можна.
А до мене це не відразу дійшло, тому купу помилок наробила. Та ще й рибу неправильно написала, просто ностальгія 5-річного віку бере, коли всякі там Р і Я пишеш не в той бік.
japan
Шото Романа Скибу переклалося. Задля різноманітності - не на японську.

Я живу в телефонной будке.
Мне звонят какие-то люди.
Этот спросит: что дальше будет,
Тот: ноябрь на висках - откуда?

Или спросят, где бы взять денег,
Или спросят, куда бы деть их.
Где-то - добрые сновидения,
У кого-то - болеют дети.

Я не сплю которые сутки.
Как же, будешь тут, к черту, сонным...
я живу в телефонной будке,
Так как дома нет телефона.

Читане

Вчора дочитала "ВДВ" (Великий Дружній Велетень) Роальда Дала.
Люблю цього письменника. Він пише зухвало, буває нечемний, його чорний гумор такий незвичний у дитячих книгах. Щоразу мені уявляються натовпи людей, які знають, шо треба, а що не треба дітям, і трусять в повітрі кулаками. А марно, бо Дал настільки крутий, що їм до нього зась.
Родзинка ВДВ - це неправильна мова велетня. Він плутає схожі слова, бо не вчився в школі, тож часом дитині доведеться покумекати, яке ж слово велетень мав на увазі і чим ці слова відрізняються. Діти самі часто так плутаються, гадаю, ця книга допомагає усвідомити це і бути обережнішим і поменше вживати слова, якщо до пуття не знаєш їх значення. Та й загалом мова дуже соковита вийшла))
Такі мовні ігри мені подобалися в дитинстві і ще більше подобаються тепер.
Але ще більша несподіванка чекала на мене наприкінці. Я зиркнула на обкладинку і побачила в кутку напис "Обкладинка - Кость Лавро". Протерла очі - напис не зник. Але ви гляньте на неї - це ж типова Гапчинська! Ці лискучі носи ні з чим не сплутаєш!
Я аж пішла перепитувати. Так от, це СПРАВДІ Кость Лавро!!!! Просто вони хотіли обкладинки в одному стилі з попередніми.


Ще одна дитяча книжка - "Не зовсім казки" Олега Майбороди. Казочки пречудові, смішні й абсурдні, мені надзвичайно сподобалася історійка про тата, який на вимогу дітей зробив собі на пузі цілу картину з татуювань, про складні стосунки Людини-ножиць, Людини-паперу і ще купи подібних персонажів, про співучого хробачка... Знов-таки, я дуже любила такі глюки в дитинстві))
От тільки казка про гіпопотама-гіпопотута... люди, ну може досить уже жувати цю тему? Або бодай трохи читайте уже один одного, я не знаю...